Найболючіше ранять ближні,
Аж від болю паралізує;
Почуття, що були із вишніх –
Кудись ділись… В душі нуртує.
Бо до ближніх вона відкрита:
Не чекає від них удару,
І не щулиться, бувши бита
Не один раз в житті на кару.
У душі, де у барвах роси,
Пломінь креше тепер гарячий;
Хто за втрату її перепросить:
Чом вона бідолашна плаче?
Бо утратила мир вона й спокій,
Де те щастя її дитинне?...
Не проходить той біль, аж доки
Не признають свою провину.

17.02.2010 р., м Київ.